Віртуальні батьківські збори

Віртуальні батьківські збори

Діти ─ це щастя, створене працею вчителя та батьків

Виховує все: люди, речі, явища,

але перш за все і більше за все – люди.

А.С.Макаренко

     Народження дитини на світ – це справжнє диво! Але природа, даруючи життя, не завершує її розвиток і виховання. Це повинні зробити батьки й дорослі. Наскільки ми зуміємо виховати дитину, навчити співчувати, співпереживати, жити для іншого, – настільки вона стане людиною.

        «У процесі виховання людської особистості,– говорив В.О.Сухомлинський,– діє багато сил: по-перше, сім’я; по-друге, особа педагога з усіма його духовними багатствами і цінностями, з його знаннями, уміннями, життєвим досвідом; по-третє, колектив, який має могутню силу впливу на кожну особу; по-четверте, сама особа виховання, тобто її самовиховання…» Яка ж цих сил має визначальний вплив на виховання особистості дитини? Без сумніву, два найефективніших для виховання людини інститути – школа та сім’я, кожен з яких може успішно виконувати свої функції тільки у тісному взаємозв’язку.

      Які ж складові виховної позиції особливо значущі? Яких типових помилок припускаємося ми, виховуючи дитину?

     Про ці та інші питання йтиметься в розмові на віртуальних батьківських зборах.

     Вплив сім’ї на дитину унікальний, а багато в чому й незамінний. У сім’ї
 особистість формується в природних умовах, вихователі тут – найближчі й найдорожчі для дитини люди, з якими вона постійно спілкується і яким повністю довіряє. Ніякий соціальний інститут не може створити конкуренції сім’ї за виховними можливостями, але сучасна сім’я зі своїми проблемами дещо дезорієнтована щодо ролі у вихованні своїх дітей. Побутує ряд помилок.

      По-перше, вузьке трактування окремими батьками своїх обов’язків стосовно дітей. У багатьох випадках сім’я перетворюється на пункт матеріального забезпечення, де головним завданням є одягнути, нагодувати, відправити до школи, у секції чи гуртки.

     По-друге, на жаль, нині батьки продовжують ототожнювати повчання з вихованням, нав’язуючи власну думку про те, що потрібно робити, а що ні. Насправді ж виховує приклад батьків, їхня поведінка, моральне обличчя, атмосфера й спілкування в сім’ї. Ніколи дитина не дотримуватиметься повчання говорити стримано, з повагою, якщо батько кричить на підлеглого по телефону, чи повчання матері прибрати після сніданку за собою зі столу, якщо цього не зробив батько чи старший брат. «Йому можна, то чому я маю це робити?» – думає дитина.

   По-третє, в багатьох сім’ях матеріальні орієнтації переважають над духовними. Витратити кошти на сучасний планшет стає важливішим, ніж придбати квитки в театр чи музей.

        Мають місце ще кілька помилкових позицій. З одного боку, сучасна дитина більше, ніж будь-коли, звільняється від безпосереднього контролю старших: батьки на роботі, а діти тривалий час надані самі собі. Якщо в сім’ї не склалася традиція щодо позашкільного дозвілля дитини, вона опиняється перед вибором: йти додому, відпочити й готувати уроки чи надати перевагу вуличним друзям. Вештання по вулицях, куріння, вживання алкоголю, різноманітні проби „розслабитися”, показати себе „дорослим” є досить привабливим для дітей, починаючи вже з молодшого підліткового віку. А за умов наявності в сім’ї конфліктів, постійних непорозумінь, чвар, подібне „вуличне життя” поступово стає домінуючим для дитини.

     З іншого боку в окремих сім’ях існує надмірний контроль, крайність у регламентації поведінки й діяльності, заборона й обмеження ініціативи, зловживання батьками виразами «не можна», «не треба», а заборонений плід, як відомо, завжди «солодкий», і дитина хоче спробувати його, всупереч усім «не можна».

     Треба навчитися знаходити золоту середину, яка дасть можливість будувати стосунки на довірі та розумінні.

     Виховання учня в сім’ї та школі — це єдиний нерозривний процес, а мета виховання дитини єдина для школи й сім’ї. Так повинно бути в ідеалі, лише у разі подібної співпраці, узгодженої діяльності учителя й батьків, можна говорити про успіх виховної роботи.

     На жаль, останнім часом із тих чи інших причин між школою й сім’єю є багато протиріч. Вчителі дають негативні характеристики сім’ям, звинувачуючи батьків у самоусуненні від виховання власних дітей. Ті, в свою чергу, зневажливо ставляться до вчителів, вказуючи на їхній низький професійний рівень, на відірваність виховних ідеалів від реального життя. У багатьох сім’ях не вважають за необхідне звертатися до педагогів із приводу проблем, які виникають у вихованні власних дітей. Вони звертаються до них, лише тоді, коли вже буває пізно. Багато батьків не розуміють, що сім’я й школа – потенційні партнери у вихованні дітей, – і часто виявляються реальними супротивниками, а поміж ними в епіцентрі ворожих взаємин і агресивних висловів – дитина, яка змушена пристосовуватися, лавірувати, лицемірити, брехати, що й призводить до проявів аморальної поведінки.

    Соціальні психологи стверджують: якщо сім’я зацікавлена у вихованні особистості учня, то сили школи потроюються. Якщо ж союз сім’ї і школи слабкий або не склався взагалі, сили школи зменшуються вдвічі. Система виховання успішно функціонує, якщо між учителем і батьками мають місце тісні й систематичні контакти у здійсненні ціленаправлених впливів на дітей, якщо їх стосунки будуються на взаємній довірі й доброзичливості.

        Практика неодноразово доводила, що у справі виховання дитини ані школа, ані сім’я не повинні діяти наодинці, а діяти спільно, тоді і результат буде.

        Звідси випливає важлива теза: всі учасники навчально-виховного процесу ─ батьки,  школа, діти ─ повинні бути рівноправними партнерами у формуванні майбутнього громадянина: повноцінного, високоморального.

  Згадаймо в зв’язку з цим думку великого українського педагога В.Сухомлинського: «Біда багатьох людей не в тому, що їх сім’я вчила поганому, а в тому, що не вчила хорошому».

        Кожен батько й мати хочуть мати виховну й освічену дитину, бо оцінка  сім’ї сусідами, друзями визначається рівнем вихованості дітей.

        «Дитина ─ дзеркало сім’ї, як у краплині води відбивається сонце, так у дітях відбивається моральна чистота матері і батька», ─ писав той же Василь Сухомлинський.

       Творення людини – найвища напруга усіх наших духовних сил. Діти – це щастя, створене працею. Складність цієї праці полягає у тому, що вона потребує злиття розуму й почуттів, мудрості й любові. Там, де цього немає, щастя стає примарою.